Невеличке оповіданнячко, яке написано на деякому емоційному підйомі. Не судіть строго, на письменника я не схожий, одначе щось все-таки вийшло…

До речі, якщо хтось з блоггерів себе впізнає, прохання не дивуватись

Під катом - текст…

- Геть! Геть звідсіля!
Він опинився за порогом власної квартири. В руках була лише дорожня сумка та кейс із ноутбуком. Куди далі? Чорт забирай, нікуди йти!
Дістав телефон, щось довго шукає в ньому, врешті тисне зелену трубку…
- Хола амігос! – почулось на тому кінці.
- Привіт, друже – мляво обізвався він.
- Чого такий сумний?
Олексій коротко пояснив ситуацію. Мовляв, все. Йому показали, що час жити своїм життям.
- Послухай, Макс, мо’ я в тебе трошки поживу? А там побачимо – працюватиму, щось придумаємо…
- Але я ж в Києві, а ти там…
- В мене є гроші на квиток. На нічний поїзд я встигну.
- Добре… Приїжджай. Будемо рулити ситуацію.
Хлопець поклав трубку. В кишені і так було не дуже-то й густо, а тут ще в Київ. Ех, була-не-була…

… Наступного імлистого ранку Льоша зійшов на перон. Адресу він пам’ятав чудово, пересадки на метро теж. В чорта на рогах, та чи не все одно?
Знову набрав знайомий номер. Трубка довго мовчала. Врешті:
- Привіт, ти вже тут?
- Угу, так точно,- навіть з посмішкою озвався Олексій.
- Ну давай тоді стрибай в метро, де виходити і дорогу, певно, пам’ятаєш.
- Угу, вже їду.
- Бувай.

… Знайомий будинок, знайомі двері. Олексій надавив дзвінок. Він не спав усю ніч, і ледве тримався на ногах. Навіть у метро заледве не заснув, проїжджаючи Осокорки…
- Ну здоров був, біглець!- Олексій не помітив, як двері прочинились,- Ба, та на тобі лиця нема! Проходь, давай-давай…
Заледве через силу Льоша побратався із своїм гарним другом. Нарешті промовив:
- Макс, можна я трохи покуняю, а потім тобі все розповім?
- Нема питань! От тільки я на роботу зараз… Коротше кажучи, щось в холодильнику нариєш. Лягай, лягай…
Макс поклав свого друга в спальні і зачинив двері. В голові роїлися різні думки. Найголовніша – знов з батьками пересварився, психанув та й поїхав сюди. Нічого, пару деньочків поживе, розвіється. А там, дивись, його розшукають і врешті повернуть додому. З такими думками Максим вийшов з будинку і попрямував до метро…

… Розплющивши очі, Олексій перелякався незнайомої обстановки, одначе швидко прийшов до тями. Почувши скрип дивану, у дверях із кухлем пива з’явився Макс.
- Ну Слава Богу! Я вже думав, ти в кому впав! Тебе що, безсонням морили?
- Я сам себе зморив.
- Пішли на кухню, зараз щось накрутимо…
В хід пішло одразу все, що було за білими дверцятами холодильника. Олексій був страшенно голодний, тому не мав змоги відмовлятися від пригощань. Врешті, коли він заморив черв’ячка, Максим налив йому пива і сказав:
- Ну давай, розповідай, що тебе погнало в Київ та з таким поспіхом…
Історія, яку він почув, далеко не нова. Знову йому читали моралі, знову його почав бити псих, кінець-кінців батькам це обридло і вони виставили Олексу на вулицю.
- Гай-гай,- зітхнув Макс, допиваючи свій кухоль.- І що ти тепер будеш робити?
- Чорт його зна. Але школу треба закінчити.
- Це ІЄП. Поки канікули, ти можеш жити в мене – все’дно вдвох веселіше, та й Ксеня моя обіцялась зайти на днях – втрьох точно не пропадемо… А далі що?
- Далі? Сам не знаю.
- Йойки, брате, так не можна.
- Знаю.
- Давай шукати вихід із ситуації.
- Хіба ти його бачиш?
- Я оптиміст, ти забув?
- Ага, точно.- Льоша одним махом вихилив пиво у себе.
- Отож-бо й воно. Може, помиришся?
- Танунах.
- Е, брате, та ти такими темпами егоїстом станеш. Якщо взагалі ще не став.
- Може й став.
- Погано, погано, дуже погано…- Макс попрямував на балкон із цигаркою в зубах.
- Дай мені одну.
- Ти ж не палиш???
- З такої нагоди чом би й не почати?
- От дурне, ще бякою тебе травити буду!
- Добре, добре, не сварись…
Залишок дня пройшов у більш-менш спокійному руслі. Згадавши колишні часи, двоє друзів попрямували спати.
Вже крізь сон Макс спитав:
- Агов, Льоха, а скільки ще до закінчення канікул?
- 3 дні.
- Один ми вже профукали. Завтра я на роботу не йду, так що влаштовуємо мозковий штурм з питання «Як полагодити ситуацію».
- Домовились.
- Добраніч.

… - Підйом! Підйом, сплюхо!- Макс штурхав спальника, у якому дрих Олексій.
- Що таке?
- Батьки твої дзвонили.
- КУДИ?- щирому подиву Льоші не було меж.
- Та тобі на мобілу. Ти ж у мене в кімнаті свого апарата заряджати лишив. Серед ранку десь підриваюсь від його дзвінка. Думав тебе будити, але вирішив все-таки подивитись – що воно за падлюка дзвонить у таку рань? Дивлюсь – а там номер визначився як «Мама». Я чогось на автоматі підняв трубу. Десь із хвилин 10 пояснював їм, де ти, шо з тобою всьо нормально, шо ти ситий і в теплі, конкретніше – в спальнику, та й таке. Іншими словами, вони чекають на твій дзвінок.
Такого повороту подій Олексій явно очікував, але не так рано!
- Отже, мозковий штурм відміняється?
- Якщо ти не скажеш ще якусь маячню – то так. Ну добре, дзвони, а я поки щось придумаю поїсти. Пельмені будеш?
- «Я би цілого бика з’їв»,- крізь сміх згадав Олексій відому рекламу чи то майонезу, чи то ще якогось соусу…
- Бика не обіцяю, а от тарілку телятинки в тісті забезпечу!- сміючись промовив Макс.
Льоша почав дзвонити…

… - Ну що, яка «наша відповідь Чемберлену», га?- Максим відставляв каструлю із свіжо звареними пельменями з вогнища.
- Поки позитивний.
- Себто повертаєшся додому?
- Ні.
Макс заледве не випустив тарілки із рук.
- Чувак, я все розумію, але це ж явно не позитив!
- Дослухай до кінця. Я їду в неділю ввечері.
- Ну Слава Богу!- друзяка щиро потис руку Льоші,- Вітаю тебе з прийняттям дуже непопулярного, але єдино правильного рішення!
- Та не варто було,- посміхаючись, відповів Олексій…

… «Шановні пасажири, закінчується посадка на прискорений поїзд №177 сполученням Київ-…»…
- Ну хай щастить. Ти вже в нас тепер стріляний горобець, так що не підведи! Дивись там маму слухайся!
- Та ну тебе!
- Добре, добре, зрозумів…
- Коли вже до мене приїдеш?
- Та сам не знаю, чи залишусь я в тому Києві, чи ні…
- До нас давай!
- Розглядатиму як один із варіантів. А програмістом у вас є де влаштуватися?
- Якщо треба буде, влаштую!
Поїзд плавно рушив.
- Бувай, дзвони, пиши, гупай в рейки-и-и-и!..

… «Чергова катастрофа на залізниці. Прискорений потяг сполученням Київ-… на перегоні Гнівань-Вінниця за невідомих причин зійшов з рейок. Загиблих немає, однак практично всі пасажири отримали травми і зараз доставлені до лікарень Вінниці…»
Макс закляк коло телевізора і слухав повідомлення. Чорт забирай, це ж цим самим поїздом поїхав Льоша! Рука полетіла до телефону.
Ніхто не відповідав.
Макс безсило осів на дивані.

… Ранок понеділка не радував. Макс увесь ранок ходив натягнутим, зупинявся мало не коло кожного джерела новин. Йдучи по переходу, купив кілька газет. Вже в метро йому вдалося взнати про те, що зхід з рейок стався орієнтовно через недоліки в конструкції електровоза. «Загиблих не було, отже він десь має бути. Але де?»
Забігши на роботу, хлопець зник у дверях свого кабінету. Працювати елементарно не було настрою. Абсолютно на автоматі Макс запустив Вогнелиса і набрав gmail.com .
Серце спинилось.
На самому вершечку нерозібраної пошти стирчав заголовок: «Зі мною все гаразд»

… - Та все добре, нас не зачепило, бо я ж в останньому вагоні їхав.
- Фух. Ну ти чувак мене налякав, я півночі не спав – новини слухав!
- Та не хвилюйся ти так. Пару синців та подряпин, бо ж з сидіння вилетів.
- Добре, тепер тебе, певно, батьки фіг куди відпустять?
- Не сумнівайся.
- Добре, бувай тоді.
- Чао.
Переможно випустивши повітря з легень, Макс тепер вже з чистою душою відкрив «Блокнот» і почав щось писати…