Хто з блоґґерів тільки не запускав свої “довгограї” - g_i свого часу писав “Реґґі Фєдю”, Mustang - щось там художнє (але дохле за темпами написання). Вливаюсь в струю.

Отож, уявіть собі. 2020 рік. Українська блоґосфера вже давно обігнала за темпами розвитку і розміром усі блоґосфери світу. Козаки вже давно контролюють головні сервери DNS, а Пінчук купив “Піратську Бухту”. Загалом, суспільна українізація. І от на такому фоні уявіть собі маленький офіс в центрі Києва на Хрещатику, в якому дуже плідно трудиться еліта українського блоґґерства над своїми проектами.
Одразу кажу, усі імена правдиві, всі персонажі вигадані лише на невеличку кількість відсотків і абсолютно точно співпадають з їх прототипами! Мало того, вони, цілком можливо, такими і є. Отож, давайте зануримось в атмосферу тих далеких днів, з гумором і іноді з сарказмом…

Розділ 1. Балін, спізнився!

Він прокинувся від того, що ще не чув звуку свого улюбленого літаючого будильника. Намацавши його десь під ногами, він тільки зараз згадав, що забув його підзарядити. От кляті турботи. А скільки ж зараз часу? Рука мацнула iPhone. Грайливий кольоровий дисплей показав 09.42.
- Тваю мать! Я спізнююся!!!
Все полетіло до чортів. Ні про який сніданок уже й думати не було часу! Слава Богу, що на випадок спізнення в нього завжди готовий боєкомплект – бутерброд, доверху напханий ковбасою, і вже готова одіж, яка гойдалася перед виходом з хати. Оленка вже певно почапала на роботу… О, записка на холодильнику… «Любий, я намагалася заткати твого чортового будильника, але не розрахувала сил. Так що ти його покажи своєму техніку – мо’ я щось розтрощила. Целую в носік.» Так ось чого він не подзвонив. Але по фігу на все. Головне – якнайшвидше дістатися на роботу! Хороший приклад підлеглим – спізнитися на роботу більш ніж на годину! А якщо пробки? Це вже будуть самі дві. Доведеться щось вигадувати…
Прощальний погляд полетів комп’ютеру, який ще звечора «смоктав» з Віслюка все, що бачив. Лаптоп на плече, батьківщина-мати кличе!
Ох тільки б швидше доїхати! На свій Porsche Cayenne S він сподівався на всі сто…
- Дибіл! – вже абсолютно звично окрикнув він якогось ідіота на Ланосі, який своїм порушенням ПДР показав всьому світові, що йому наплювати на даішників.
Нарешті, офіс. Звичне паркування, звичне здоровкання з сонним і напівсухим вахтером, зрештою кабінет…
- Олександр Ігорович, доброго ранку! Вас вже напитували з Microsoft Ukraine, а вас все немає…
- Дякую, Ірочко. Зроби міцної кави.
Тихо і на автоматі він просковзнув за двері. Чорне м’яке крісло, лаптоп і якісь ідіоти з контори дяді Білла, які продзвонюють його з 9-ої ранку. Їм що, нема чого робити.
- Ваша кава.
- Дякую, Іра. - На цих словах прислужлива секретарша здригнулася. За рік роботи вона знала, що якщо шеф почав її називати іншим зворотом імені, це не віщує нічого доброго. Скоріше кажучи, не віщує чогось прийнятного взагалі.
- Іра, в мене для тебе партійне завдання. Будь-ласка, якщо ці панове знову подзвонять, якомога пристойніше поясни їм, що мене їхні послуги не цікавлять. В мене настільки фіговий настрій, що я поясню… еее, не зовсім правильно.
Ноутбук звично вантажив Ubuntu.
- Добре, Олександр Ігоро…
- Іра, я скільки раз тебе просив не називати мене на ім’я-по-батькові! Я розумію, що ти хочеш вислужитися, але фамільярності не треба, гаразд? Якщо на те пішло, називай мене просто - шеф. Мені так приємніше… - Сашко відкинувся на спинку крісла і ковтнув кави.
- Добре, Олек… шеф… - Ірочка прохавала тенденцію і зникла за дверима.
“Розумниця. Точно не помилився, коли її брав! Та й око радує - такі форми в нас одні на весь офіс.”
Сашко прикусив язика, бо згадав про свою Оленку. І про те, що вона на нього зла, бо він все ніяк не вилізе з тих довбаних блоґів і днями й ночами переписується з своїм діловим партнером Ігором з Італії, і про те, що вона йому вже не давала майже 2 тижні. “Пора з інтернетом в таких кількостях зав’язувати. Чого доброго, й зовсім від мене піде…”
Але геть погані думки! Час працювати…
- Ірочко, ану виклич мені Ігорька з серверної!
- Зараз прийде.
Ігор з’явився напрочуд швидко. Цей homo unixus яскраво представляв увесь сисадмінський рід своїм характером, кількістю бляшанок з-під пива у серверній і падонківсько-прєвєдовською говіркою.
- Шеф, викликали?
- Угу, сідай. Ну що там, як справи з обладнанням?
- Та всьо потихеньку! Але десь через місяць тре буде замінити отой сервер, що на ньому ви своїх друзів тримаєте - він скоро стане архаїзмом.
- Угу, - Сашко навскіс переглядав свою пошту, а слова одмінчєґа пролітали десь через вуха, та десь туди і вилітали.
- Ну і непогано було б, щоб ви хоча б мені сюди доставку їжі якусь організували, чи що?
- Куди “сюди”? - Олександр аж стрепенувся і відірвався від чергового листа з коментарем.
- Ну, цейвота… Як його… Корочє, на моє робоче місце.
- Дитинко, ти розжирієш. Тренуй свою дупу бігати без ліфта на низ, бо якщо ти з серверної не будеш вилазити, а будеш там днювати і ночувати в обнімку із пляшками пива, то на довго тебе не вистачить. До речі, чому вчора ввечері я не міг забрати пошту з нашого сервера, га? - Сашко повернув очі в екран.
- А, та то я випадково не в тій консолі reboot увів… - якось так буденно заявив Ігор, сподіваючись, що гнів шефа не буде таким страшним, як того разу, коли він по п’яні зачепив один з важливих кабелів ногою.
- Горе мені горе, - Саша узявся за голову, - все. Від сьогоднішнього дня в тебе мораторій на пиво. Усьок? Ще одна порожня банка “Оболоні” в серверній - і ти полетиш з роботи. Уразумєл?
- Так точно!
- Suberb! А тепер поклич-но мені нашого програмера. Ірочку не напружуй - у неї і так купа роботи!
- Момент… - “Пивний хлопчик”, як колись назвала його прибиральниця, зник за дверима.
“Хух. Ото родить земля людей…” - Сан Ігрич, як його ласкаво називали в буфеті, знову занурився у пошту. Одначе ненадовго.
- Шеф, до вас Мишко.
- Можна було й не попереджати.
На порозі кабінету з’явилась гордість відділу і одночасно головний програмер фірми Міха. Цей нумайжедвометровий чувак (єдиний випадок, бо усі в фірмі були нижчі за Сашка, який мав лише 187 см, і його це страшенно перло) свого часу пив пиво із шефом, а тому дозволяв собі вільність розмовляти до нього на “ти”.
- Привіт, о великий підкорювач PHP, - Сашко видалив цілу низку спаму, - чим порадуєш мене сьогодні?
- Я підкорювач? Ти шо глуздом поїхав?
Почулася дружня ржачка.
- Так, ближче до справи. Банерообмін готовий?
- Ага, я вчора наших хлопців заганяв у буквальному розумінні цього слова. Ото десь до десятої код дописували.
- Герої, блін. Як всьо буде пучком, випишу вам…
- П…дюлів?
Дружній регіт посилився.
- Та ні, премію. П…дюлів поки що нема за шо. От сісадміну треба… - Сашок знову про щось замислився.
- Е, гм, щось я відволікся. Слухай, як тільки все полагодиш до робочого стану, зайдеш. Я хочу сьогодні зробити вдома невеличкий розслабон з пивом і Оленкою. Прийдеш?
- Могєт бить, всьо могєт бить.
- Угу, тоді готуй все. До вечора.
Машинальний погляд на годинник встановив, що час вже пройтися по відділах і подивитись, чи всі нормально працюють, чи всі на місці, чи є кому дати люлів за нераціональне використання інтернет-каналу (до речі, щось він ґлючить. Знов хтось парнуху качає. Ух я їм!) і все таке.
- Я скоро буду. - машинально кинув він Ірочці.
Секретарка відірвалася від сайту знайомств і схопила телефон.
- Шухєр. Шеф шманає.
Ця геніальна фраза з трьох букв “Ш” сіяла паніку.
Вся фірма автоматично розвантажилася в плані інтернет-каналу, і всі стурбовано стали втикати на двері - коли ж з’явиться Сан Ігрич, аби роздати чергових п…дюлів. За що? За все. Ну от не вміли вони працювати, аби не викликати його праведного гніву час від часу. Але висока зарплата і колективні спиртозіуми на всі великі свята змушували їх залишатися на місцях і не “роптать” - шефу видніше.
Тим часом обіцяна ходяча давалка люлєй все не з’являлася, і всі потихеньку стали повертатися до викачування всілякої маячні і посиденьок на розважальних сайтах. Раптом у всієї кімнати повисли компи.
- А це шозанах? - скрикнув найманий блоґґер Семен (клікуха така. За фамілію)
Раптом двері розчахнулися, і переможно вистукуючи налакованими туфлями по підлозі, в кімнаті з’явився Сашко.
- Ну що, панове, як вам моя нова програмка? Блокує життєдіяльність комп’ютера у найнепередбачуванішому стані до приходу шефа, - він загадково посміхнувся, очікуючи певно аплодисментів. Їх, одначе, не було. Натомість кілька десятків робітничків мовчки сковтнули слину, передчуваючи, що сьогодні розважальний серфінг відміняється.
Шеф натомість шукав свою сьогоднішню “жертву”. Спинивши свій погляд на зляканому Семені, покрокував через усю кімнату до нього.
Семена скоцюбило.
- Так, подивимось, чим наш найманий блоґґер-казачок займається…
Всім одразу полегшало. Як правило, Ігрич обмежувався однією жертвою, немов дракон з легенди, а потім заспокоювався.
- Ага, Google Reader. Та добре, не забороняю… Так, торенти… Вимкнути нах. Вже пошту навіть витягнути не можу. З нашою-то швидкістю! Далі… Пошта, блоґ… А ЦЕ ЩО???
В одній з вкладок красувався сайт Євразійського Союзу Молоді.
- Олександр Ігорович, дик пінгував сильно… Вже десь може з півмільйона пінґів послав, а вони, падли, не падають!
- Хух. - Сашку явно полегшало. - То це ти нам весь трафік поклав?
- Нууу, якщо врахувати ще торенти… - Семен явно вирішив влізти в петлю.
- Торенти, шморенти… Віслюк - наше все! Вимкни. Хочеш шось качати, домовляйся з біірменом…
- Це хто?
- Кінь в пальто. Наш сисадмін. І то - качай в неробочий час, аби не заважати мені…
-…качати з віслюка в робочий?
Кімната лягла під столи.
Сашко повернувся на звук.
- А, то ти. Як тебе, кінь, жеребець…
- Мустанг я, МУСТАНГ!
Кімната стогнала під столами. Хтось вже лопав зо сміху.
- Пам’ять в мене погана на такі збочені ніки…
Фірма ризикувала звалитися на бік від настримного реготу офісу.
- Мустанг, між іншим, це прояв сили, мужності й духу!
- Не дурень, розумію. Добре, панове, продовжуйте працювати. І я вас прошу - майте совість! Кажу ж - після роботи - качайте хоч заслиньтеся! Але в робочий час - будьте добрі, працюйте чи шо? Адіос. Через годинку всі на обідню перерву в буфет. І тільки вздумайте мені не залишити рогалика з апельсиновим соком…
Регіт повторно розлігся кімнатою.
Погрозивши всім пальцем, Сашко викатився з кабінету, задоволений собою і працівниками із чудовим почуттям гумору.
Першим з-під столу показався менеджер із зв’язків з населенням Тарасик Круть (за неможливістю запам’ятати його справжню фамілію всі його називали саме так).
- Шеф жжоць! Так і хотів попросити в нього зачотку!
- Угу, я теж наржалася по самі вінця, - кинула котрась з працівниць.
- Вже з чим-чим, а з гумором у Ігрича завжди було добре.
- Не кажи…