В продовженні я врахував деякі побажання трудящих, деякі залишив у розробку. Одначе, що маємо - те маємо.

Також дехто підказав мені ідею начитувати текст як аудіокнигу, аби її можна було слухати в онлайні. Думаю, що реалізую цей прожект, але тоді треба нормальний інтернет, а цього бракує.

Читаємо далі…

Розділ 2. Хіба ревуть воли?

- Невже не кайф, - розмовляв Сашко з Крутєм за чашкою кави, - що в нас PR=10?
- Кайф-то кайф, але практично у всього українського інета “десятка”.
- Ну давай напишемо в Гугль, щоб спеціально для нас збільшили число PageRank до 20…
- Це можна. Там теж свої люди.
- А, Боженко…
- Угу, - кава була противнючою і синтетичною, однак Тарас і бровою не повів.
- Гм, час повертатись на робочі місця. Агов, ненажери! За 5 хвилин працюємо далі! Давайте, збирайте свої причандали зі столів і чапайте за свої робочі місця.
Натовп майже ситих офісменів і вуменів потихеньку став вивалюватися з буфету.
- А вас, Штірліц, я прошу залишитись. - Сашко зупинив свою секретарку.
Ірочка здивовано подивилась на шефа, одначе спинилась.
Коли всі розбіглись по кабінетах, а буфетниця десь поділась із своїм нерозлучним КПК, Саша заговорив:
- Іро, щось з цим пиякою треба робити.
- З яким?
- Біірменом.
- Ааа… Під звільнення, та й все.
- Шкода. Спеціаліст хороший. Його мені ще покійний Ніколаїч рекомендував. Та й бачу я, що він не просто так дує стільки пива. Мо’ в нього якась проблема? З друзями, в сім’ї… Поговори з ним! Може ми здатні допомогти і врятуємо хлопця?
- А чому саме я?
- Еее… Ну розумієш, я тобі привідкрию маленький секрет - він в тебе по вуха закоханий.
- І що? - Ірочка здивовано повела бровою, - і якщо на те пішло, то не в мене, а в мої груди, а ще в мене закохана вся чоловіча стать нашого офісу, не виключаючи вас, чи не так?
- Тихше, тихше, - Сашко не стримував реготу, - а то агенти моєї Оленки все про мене донесуть…
- Але ж я сказала чисту правду.
- Може, й так.
- Ну так чому його маю приводити в норму саме я?
Сашко опинився в глухому куті.
- Може, мені ще йому стриптиз станцювати чи прямо на столі йому віддатись? - секретарка не приховувала сатиричного смішку.
Аби розрядити накал, Сашко спитав:
- Думаєш, я його наставлю на путь істинний краще?
- Авжеж. Ви чоловік, ви знаєте, що сказати. А я проста тендітна жінка, - Ірочка грайливо поправила міні-спідничку.
- Ну добре. Щось придумаємо. Ти ж на мене не ображаєшся, що я отак хотів тебе відправити на нездійсненну місію?
- Шеф, на вас ображатись - то велика помилка, яка може коштувати зарплатні.
Десь з підсобки почувся здавлений хихіт буфетниці.
- Хай йому грець! - Сашко розлютувався і з розгону перескочив через барну стійку. За 5 секунд він виволік майже за вухо з кутка буфетницю-вуханю.
- Марино Олександрівно, підслуховувати негарно. Ми тут, панімаєш лі, довірились вам, хотіли під каву й рогалик погомоніти про своє, робоче, а ви… Ех… Ще раз спіймаю - звільнення!
“Шеф у гніві просто прекрасний!” - з усмішкою подумала Іра.
Трюк з перескоком через стійку повторився у зворотньому напряму.
- Ходімо.
Іра безшумно послідувала за шефом…

Наближався кінець робочого дня. Сашко з посиленим ентузіазмом розгрібав залишки пошти, нескінченно зиркаючи на годинник. Раптом він скрикнув “Евріка!” і набрав по Скайпу секретарку.
- Ірочко, біірме… Тьху, сисадміна до мене.
- Зараз буде.
І знову лицар пивних бляшанок і серверів стояв перед очима Ігрича. Якусь хвилю він зміряв його поглядом: “Хм… Точно щось з ним не те…”
- Слухай, Ігоре, у мене до тебе невеличка пропозиція. Мушу з тобою погомоніти про дещо, але не тут, не в офісі. Давай так. Ти де живеш?
- На Троєщині.
-Ага. Слухай сюди. О 18.05 я тебе чекаю унизу коло свого Кайєна. Завезу тебе додому, заодно й поговоримо. Зі мною ще буде Міха, але він теж в курсах…
- Але Олександр Ігорович, в мене ще…
- “Ще” я тобі великодушно залишаю на завтра. Отож 18.05 . Кайєн. Домовились?
- Домовились.
- Вільний.
Ігор зник за дверима кабінету. Здивовано почухавши тикву, він звернувся до секретарки:
- Іруся, що це з ним?
- Тобто - “що?”
- Та ну блін. Зранку він мені звільненням загрожував, а тепер пропонує прокатати мне додому своїм джипом. Це все дуже дивно…
Не тупенька Іра одразу пригадала свою обідню розмову з Ігричем.
- Ну вбити він тебе точно не збирається, це я тобі гарантую! - крізь сміх промовила дівчина.
- Та зрозуміло, але що це з ним… Дивно це все…
Чухаючи потилицю, сіс почапав до виходу з поверху…

- Ну і де він? - Сашко хукав на померзлі руки і дивився на годинник. 18.12
- Чувак, ти точно впевнений, що цю розмову варто починати? - Міха притупцьовував ногами на місці.
- Абсолютно.
- Ну дивись мені. Я кунєша допоможу, але за кінцевий результат не відповідаю…
В Сашка задзеленчала поробка Джобса.
- Оленка. От блін.
- Так, люба, ти вже все?
- Аха, заїдь забери мене бдлск!
- Люба, в мене трошки справ набралося. Я буду через… еее… хвилин 40. Ще трошки посидиш на роботі?
- Пусіку, ти що - глуздом поїхав?
- То що - викликати по тебе таксі?
- Ну якщо ти такий мега-супер-пупер-дупер-гіпер-тера…
- Добре, добре, вже викликаю. І до речі, в нас ввечері буде гість. Додому доставлять все необхідне для невеличких посиденьок, тому ти все оформи. Окей? Бувай.
На цих словах з дверей показався Ігор.
- Ну нарешті. Міха, сідай назад.
- Не тупий.
- Сідай, Ігоре. - Сашко розблокував машину і відкрив дверцята.
- За що мені така честь - їхати у машині шефа, ще й на передньому місці? - попитався Ігор вже після того, як машина виїхала з паркінгу.
- Тому що в мене до тебе маленька розмовочка.
- Тоді слухаю.
Глючний GPS-навігатор спрямував машину Сашка прямо в затор. Сашко, однак, був цьому тільки радий.
- Слухай, Ігоре, чому ти так багато п’єш?
- Та чого багато? Я просто пиво люблю.
- Ігорьок, скажи правду. Тут всі свої. Я ж бачу, що ти потихеньку спиваєшся. А ти гарний спеціаліст, і мені тебе втрачати шкода, хоча б в пам’ять про Миколайовича. Якщо ти п’єш абсолютно контрольовано - може, умій стримати себе? Якщо ні - поділись з нами…
Ігор довго не хотів розкривати свого каменю на серці. Врешті, він заговорив…

… - Алло, Анвар, привіт. Це Мастерпісер. Слухай, в мене для тебе є клієнт. Страшна депресуха на особистому фронті, яка підкріпляється непомірною кількістю алкоголю. Дуже цінний робітник, втрачати шкода. Справишся? За потреби сеанси проплачу.
- Та що я, звір якийсь, з своїх бабло дерти? Допоможу й так…
- Чудово, тримай телефон. +38094… Подзвониш йому, призначиш зустріч, все таке. Нам з Міхою такий чувак не під силу. Ми лише зробили невеличку увертюру вирішення проблеми. Далі треба професіонала.
- Добре, впораюсь.
- Бувай.
Ці слова були сказані вже після того, як Ігора висадили коло його домівки, і Сашко направлявся додому. Міха перекинувся на переднє сидіння і їхав задумливим.
- Мені він нагадує якогось давнього… цього, як його…
- Емо?
- Угу. Колись були такі пацани-плакси, ще за нашої молодості. Тут те саме. “Я нікому не потрібний, вона перепихалась з іншим…” Танунах.
- Дивно, що в нас не вистачило аргументів і терпіння “довести” його до кінця. Бач, Анвара підключив.
- Еее… ну той справиться без проблем.
- Добре, давай розслабимося. Нас чекає пиво, затишна розмова, та й таке. Згадаєм наші часи бувалі, еге-ж бо? - Сашко підмигнув. Обидва посміхнулись, згадуючи 2007 рік…